Історії жінок. Вікторія Ткаченко
Мене звати Вікторія Ткаченко, я приїхала з Харкова на початку березня. В Харкові була власницею туристичного агенства і займалася туристичним бізнесом.
Після зруйнованого Харкова Івано-Франківськ виглядав, як осередок миру і спокою. Лише інколи лякали військові літаки, але це були наші літаки, у нашому небі.Коли я приїхала в Івано-Франківськ (і залишилася тут одна) та намагалася шукати роботу – зіткнулася з тим, що людям після 50 дуже важко її знайти. Бо навіть не питають про твій досвід, не слухають про твої вміння, коли чують вік. Також зіткнулася з тим, що до людей ВПО відносяться упереджено. Перше питання, коли почули, що я переселенка: “Як довго ви плануєте тут жити, тут працювати”. Це зрозуміло з точки зору керівництва компанії, але якось це все неприємно.
Про громадську організацію “Д.О.М.48.24” я дізналась з телеграму. Побачила, як в групі переселенців в Івано-Франківську з’являються цікаві пропозиції з приводу навчання, психологічної підтримки. Перший захід на який я прийшла і який мені дуже сподобався – це був майстер-клас з написання резюме. Ми також розмовляли про життя, про свої почуття, ми шукали себе і я сказала, що хочу працювати. В мене є потенціал, я активна жива людина, маю досвід спілкування з людьми, вмію організовувати заходи. Майстер-клас проводила керівниця ГО Наталія Вишневецька, яка мені опісля запропонувала роботу в організації, за що дуже вдячна. Прийшла на захід, а по факту отримала роботу.
Потім була подія про написання бізнес-плану і я все частіше почала відвідувати заходи проєкту “Безпечні простори”. По-перше, це психологічне розвантаження. Ти потрапляєш в коло таких же людей, як ти, відволікаєшся, бо піднімаються цікаві теми, бо заходи ведуть професіонали, які вміють і розказати і зацікавити. Я знаю, що є люди, які постійно маючи час, ходять на заходи, і вони вже такі, дуже вдячні. Коли ми десь там на вулиці зустрічаємось “Привіт-привіт. Ой я біжу, я спізнююся на заходи. Ой, як тобі? Ой супер-супер”. По-друге, це реально допомагає знайти себе, бо люди, які покинули свої домівки і переїхали в нове місто, вимушені починати все з нуля. Це важко не лише фізично, матеріально, а й психологічно. Люди, коли сюди приходять, то отримують підказочки “як можна, а як треба” і звичайно, моральна підтримка дуже велика. Я знаю, що сюди можна звернутися з будь-яким питанням. І навіть якщо це не буде спеціалізація ДОМ48, тобі підкажуть до кого можна звернутися і як це краще зробити.
Безумовно я всім рекомендую, всім розказую про організацію та події, які вона організовує. Кажу, яка атмосфера і наскільки це потрібно спробувати кожному, хто в пошуку себе. Бо є люди, які навіть розувірилися в чомусь гарному. Ще я привела сюди свою косметологиню, яка згодом взяла участь в іншому проєкті “Коворкінг для косметологинь”. А я потрапила в документальний театр з пропозицією побути акторкою і взагалі це мені дуже психологічно допомогло, бо відчула, що щось можу. Перестала постійно сидіти в новинах і переживати. Зрозуміла, що життя існує, треба шукати себе, розвиватися, а ще познайомилася з дівчатами, з якими тепер дружу.
Що змінилося в моєму житті за останні місяці? Я перестала плакати. Так. Я взагалі була дуже сильна жінка, до будь-якої проблеми я підходила з гумором і якось так собі казала: “Переступила і пішла далі”. Коли почалася повномасштабна війна і я переїхала з дому, залишилася тут одна, відчувала страшенну самотність, непотрібність. З’явилася плаксивість, бо жаль і себе і людей. Після того, як почала ходити на події, коли отримала тут роботу, коли взагалі познайомилася з колективом – це все це пройшло і з’явилась знову та впевненість в собі, у своїх силах. На життя я подивилась трохи по-іншому.
Історію створено в межах проєкту “Безпечні простори” для жінок і дівчат в Івано-Франківську та області.
Цей проєкт реалізується ГО “Д.О.М.48.24” разом зі структурою ООН Жінки Україна в рамках проєкту «Розбудова демократичного, мирного та ґендерно рівноправного суспільства в Україні», що впроваджується ООН Жінки в Україні за фінансової підтримки уряду Норвегії.
